Там, де живуть вірші мої

 У мене іноді запитують: Як ти пишеш українською? Ти ж мало спілкуєшся, як ти вигадуєш свої вірші?
Поети нічого не вигадують, вони просто поринають у простір, простір в якому живуть рими, і там беруть і несуть слово... Слово може бути кумедним, вразливим і взагалі, таким, що ти його не використовуєш кожного дня. Воно там живе, у просторі... І простір цей дуже тонкий, тендітний, вразливій, а ще співущий, і тече, тече, тече, просто через тебе. Іноді треба просто мандрувати там. Тому що він є... і він мене надихає.
Тримайте - трохи старих і нових віршів... вони прийшли чоловічою римою, такий простір, я вже не дивуюсь, тільки уважно слухаю... і пишу.


* * *

Я десь літав, і навмання,

Я рими пробував губами,

І вже тримаючи руками,

Знов відпускав, бо серед дня

Вони спливають, як тумани...

Я серцем кликав в світ тепло,

І все що вчора, щоб пішло,

І згоїлись Країни рани...

Моя Країна, це земля

Й душа, що трепітно так б’ється,

Її стискають, не здається –

Молюсь всім Світлим Силам я.

Посвята всім поетам, хто дихав і дихає українською

Дозріли сливи, вже іду...
Ще постою я на порозі,
А там, чи пішки по дорозі,
Чи кіньми ... в небо побреду...

І там, у зоряному полі,
Зустріну всіх, кого кохав,
На рушнику моєї долі -
Зростають квіти, що зібрав.

Слова- то квіти, їм зростати
І тихо гойдати серця.
Їх треба тільки поливати
Росою - мудрісттю буття.
Впускати в серце, в кров артерій,
Хай надихають ті вірші.
Вам залишаю на папері
Слова - то промені душі.

* * *
У синьому небі -
 засіянний ліс,

Я знову брожу тут -
шукаю себе...
Коли плекав мрії,
 коли малим ріс,
Коли заквітчав я в обіймах тебе...

Все бачив мій ліс -
Я зростав до зірок,
Коли ніжний стан твій
 в обіймах тримав...
Я гойдав на гіллі,
Тремтів, як листок...
Коли ти пішла -
То я кленом - упав.

Чи знов проросту?
Вже травичка зійшла,
У грудях бринить
Тихо-тихо струна...
Щасливий я є,
Тому, що вона
Була в моїм лісі -
Між гіллячком йшла...

Сосна