Посвята Анрію Галущенко

Байдарка на ім’я Ендрю

Людина, як човен, має пливти, але не всі йдуть проти течі...
— Ти мені даси свою байдарку? — його глибокі очі дивилися на мене відверто й прямо.
— Нащо тобі, Андрію, розвіднику — байдарка? Ти ж не на відпочинок зібрався?
— Та я хочу запливти до них, у Слов’янськ, у саме місто, туди, де не чекають... Я хочу по річці... Заблукав, загубився, я — простий рибалка... ну, а зі мною ще кілька рибалок, — його очі заблищали, десь там, у глибині, гралися бісенята, вибиваючи сріблясті блискавки.
— Гаразд, але розумієш, дам я тобі байдарку, а ти десь там її притопиш, чи в кущах схорониш, а вона для мене, як друг... Ми з нею з таких вітрів та штормів виходили цілими... Човен мені — як людина, як друг. Мені її шкода — як друга, розумієш?
Очі у Андрія трохи потемніли:
— Розумію, що шкода... Буде час, дай нам Бог миру, ще помандруємо... Давай так: чи повернусь я, чи ні, може й справді доведеться десь у кущах кинути, то віддам свою — а я сподіваюсь повернутися напевно! Домовились?
— Домовились...— і я дивлюсь в очі людині, якій зовсім не страшно лізти в пекло, і мені вже соромно за себе, що трішки жалію байдарку, коли люди не жаліють навіть свого життя...
Трохи ще посиділи на сонечку, погомоніли про дітей та родину, і легкий вітерець відносив наші тихі слова, як білі пелюстки зірваних квітів, через галасливий дитячий майданчик, відносив кудись геть і ховав у високу траву...
— Андрію, чи можу я тебе запитати? Ти ж там був, на Майдані... Звідки взялися ті чортові снайпери?
Очі Андрія знову почорніли й так глибоко... Він навіть трохи відвернувся від мене та замовк на хвилину...
— Знаєш, я не хочу тобі нічого вигадувати, — голос його став зовсім тихий і йшов із глибини, — я знаю правду, то моя правда... І мені боляче з цим жити, прокидатися кожного ранку... Нащо вона тобі?
І на мене подивилися мужні Андрійові очі, очі чоловіка, який хотів захистити весь світ, свою Батьківщину й цей двір, і галасливий майданчик, і цю вишню, що вбралася в біле, і мою тонку жіночу душу. Нащо тобі — ця правда?...
— Якщо ми вже про душу... Тобі не страшно, Андрію?
— Ні, не страшно... Я після Майдану інша людина... Я не боюся смерті, я бігаю від неї напрочуд швидко, в мене на Майдані не було
жодного поранення, ну а як нажене, то... ми з дружиною домовились, що похорони будуть веселими... з музиками та пивом.
— Та добре, пора вже, коли за байдаркою заїхати? Пробач, уже чекають хлопці, — він підвівся й простягнув свою широку долоню — як другу... потім трішки зніяковів і обняв за плечі...
— Ми повернемося — я і твоя байдарка!


Десь прикопав, у тільки йому знайомому місті, і мені не хотілося зайвий раз турбувати його — людину, яка ходить у розвідку — де те місце... Але більше я боялась, що там з другого кінця можуть взагалі не відповісти... ніколи...
Андрій брав слухавку і навіть голосно кричав у неї:
— Ага, живий! Де? На горі Карачун — читаєш новини? Так, то ми... Щось сьогодні знову гаряче... — а далі кілька пострілів, там у повітрі, на горі Карачун, яке давить тобі у вуха і серце тут, під твоїм мирним дахом...
— Тримайтесь там, щасти, хай боронять вас крила Янгола-Охоронця...
Так минали дні та тижні... дні, з яких складалося твоє особисте життя й життя цієї країни. І за ці дні ми звикли до того, до чого звикнути, здавалося, неможливо — до війни. Жіночки плели маскувальні сітки для техніки, плели по підвалах і офісах, вдома та на майданах... І я дивилася на ці натруджені руки, і десь там, глибоко всередині народжувалася хвиля гідності за свій народ, а її наздоганяла друга хвиля, хвиля питань — чому ж так?
Але я була переконана, що ці маскувальні сітки — не просто сітки; це оберіг для нашої техніки, для наших хлопців там, де небо дихає кулями...


— Доброго ранку! У тебе там кава ще є? Може пригостиш чим-небудь волонтерів?
— Андрію? Ти? Ти ж у розвідці?
— Буду за пів години, все розповім...
І ось ми вже п’ємо каву і Андрій енергійно ділиться:
— Уявляєш, там є такі містечка, де людям, власне, нема чого їсти: ні городу, ні роботи. А тікати нікуди. Ось і живуть старі — чекають то смерті, то волонтерів... Але там є й діти, зовсім малі...
Я мовчки колупаю мед до чаю, до кави... Потім беру невеличке відерце й починаю насипати туди...
— Андрію, ти ж розвідка... яка ж волонтерська справа?
— Одне іншому не заважає, — і він усміхається одними краєчками губ, — Ти знаєш, які в мене дівчата? Дівчата — вогонь!
— Тримай... — простягаю відерце духмяного меду.
— Мені? Я стільки не з’їм за рік...
— Старим і дітям.
— Добре, дякую, передам. Їм краще у маленькі пляшечки та побільше... Добре, ми розфасуємо...


— Чуєш, ти мене чуєш?
— Андрій?
— Їду до тебе.
— За медом?
— Та ні. Їду у справі, а тобі везу байдарку!
— Ти викопав мою байдарку?! Невже!
— Ні, де тепер її викопаєш, везу свою. Буду за годину... Як там кава?
І знову сидимо й п’ємо каву. І байдуже, що вже пів на другу, а Андрію ще треба проїхати 300 км нічних доріг...
— Дякую тобі, дякую за байдарку, але вона ж тобі теж згодиться?
— Як зберусь у мандри, то завітаю та візьму, та останнім часом щось не вистачає часу на мандрівки. Колись будуть, певно, інші часи, коли скінчиться ця війна... Знаєш, вона страшна, вона забирає тебе всього і тримає там, усередині, не відпускає...
— Знаєш, ми вивозили людей, мирних людей із Дебальцеве... То страшне, останнього разу ми їхали, а під колесами в гору злітало каміння від вибухів, аж тут по вулиці біжить жіночка з двома дітками на руках. Ми її в автобус втягли, а на те місце, де вона щойно стояла, зупиняючи нас — снаряд; і немає а ні будівлі, а ні дороги — а ми їдемо.
— Півтори тисячі людей з Аду вивезли, то моє найкраще надбання на цій війні... Страшно!
— А знаєш, що найстрашніше? Що все це неможливо, ось так взяти і скінчити... Ні одним пострілом, ні навіть життям, це дуже велика гра — чужа гра, у серці моєї країни... І тоді мені стає страшно...
— Щось у тебе сьогодні кава сум навіває... Досить пити, пора їхати!
І він поїхав — сильний і мужній, розвідник з позивним Ендрю. Трохи стомлений і навіть сумний; стомлений десь там у глибині, куди не дістає гаряча кава... Як подарунок, в дорогу відправила картину з Янголом-Охоронцем... Хай тримає крила над усіма, кому небайдуже. Хай боронить тебе, Андрію...


Не втримав мій Янгол крил, не втримав, бо не чекав...


2 вересня 2015 року машина з Андрієм і двома волонтерами була розстріляна біля Щастя...



У мене залишилася байдарка. Байдарка на ім’я Ендрю. Вона довго сумувала, а потім я її зібрала... І ми пливли по синій, синій воді, під синім-синім небом, де живуть легкі білі хмаринки — то крила Янгола-Охоронця Андрія...